Меценат

Проект міні-серіалу, спортивної драми «Меценат»

ЛОГЛАЙН

В часи холодної війни між СРСР і США тільки спорт лишається шпариною, де нема політики і щороку проводяться дружні зустрічі між двома країнами, та чи дійсно це так? Син шахтаря, стане боксером проти своєї волі, прославить СРСР на світовій боксерській арені у 80 -х роках, стане багаторазовим чемпіоном світу серед боксерів - аматорів, але через політику так і не потрапить на Олімпіаду ... Закохається в американську дівчину, але КДБ стане на заваді. Отримає пропозицію битися з Майком Тайсоном, але через помсту чиновників опиниться на вулиці 90-х.

Шоуранер, сценарист - Вікторія Трофіменко

Експерти:

Михайло Зав'ялов (нар. 11 червня, Омськ)— український радянський боксер та тренер, український тренер та спортивний функціонер, заслужений тренер СРСР (1975). Тренував збірну команду України. Входив до складу колективу тренерів збірної СРСР на Олімпійських іграх 1980. З 1992 президент Національної ліги професійного боксу України

Артем Фурманюк - український журналіст-розслідувач та громадський діяч. Є одним зі співавторів книги «Донецька мафія. Перезавантаження». Співпрацює з виданнями «Остров», «Ракурс», Pro-test.

Ярослав Шапочка - історичний дослідник, журналіст

Статус проекта – DEVELOPMENT

Кількість людей, котра заповнила форму

21

Олімпіада 1980-х. Спогади людей, котрі в той час мешкали в Москві:

"Багатьма очікувалось, що через різноманітні обмеження жителям СРСР і закордонним гостям буде доволі складно вести спілкування, практично вперше в країну приїхала така кількість представників різних держав. Однак, за словами самих радянських жителів, бар'єрів не виникало. Так само не було і тотального стеження спецслужб - дозволялось спокійно спілкуватися. В магазинах з'явились соки Marli, Coca-Cola, Fanta, зарубіжні сигарети та інші незвичні для СРСР продукти. Все це стало можливим через побоювання багатьох країн відносно харчування. Багато виражало скепсис з цього приводу. Тим не менше, серйозних нарікань вдалося запобігти."

Трагедія в Палаці спорту «Сокольники» через жуйки. 1975 року у Москві проходив матч юніорської збірної СРСР з хокею проти канадської команди "Беррі Кап" з провінції Онтаріо. Офіційним її спонсором була компанія Wrigley, найбільший виробник жувальної гумки у світі. За умовами контракту канадські гравці отримували по 15-кілограмовій коробці жуйок і були зобов'язані роздавати її безкоштовно. Тож під кінець матчу гравці оберталися до трибун та кидали радянським вболівальникам (переважно, підліткам) імпортний «делікатес». В боротьбі за жуйку почалася жорстока штовханина. Адміністрація відключила освітлення, щоб ніхто не зняв бійку, в результаті чого глядачі ще більше злякалися. У спробі вийти з трибун люди падали і спотикалися один об одного. Перед цим частину воріт заздалегідь зачинили, аби радянські вболівальники не накинулись на іноземців по закінченню гри. Таким чином у паніці біля виходів сформувався живий прес. Тоді загинула 21 людина. Засоби масової інформації СРСР ще довгий час замовчували цю страшну трагедію.

Хвилююча послідовність кадрів...

Тепле мерехтіння вінтажного екрану в архіві Пшеничного дає можливість зануритись в атмосферу життя цілого покоління...

2008 рік. Дитячий майданчик. Маленький хлопчик 1999 року народження, оточений п’ятирічними малюками, з великим запалом розповідає, як гарно жилось в СРСР, які всі були щасливі і яке все було смачне… Малюки слухають і вірять, він здається їм дуже дорослим, адже народився аж в 1999 році...

Маємо достатньо «знавців» і ностальгуючих за часами радянського союзу, котрі народились вже в незалежній Україні.

Давайте розбиратись, як насправді тоді жилось? Адже ми передаємо цей досвід дітям. Чи може захисна функція пам’яті, витісняючи все негативне і зберігаючи тільки приємне, зіграти з нами злий жарт? І в чому парадокс ностальгії за непрожитим?

«Виділятися зі своєї соціальної ніші в той непростий час дійсно було не прийнято... Тож навіть коли з'являлась така рідкісна можливість, доводилось себе стримувати. Інакше за тебе це робили інші».

Зустріч шоуранера Вікторії Трофіменко зі спортивним експертом проекту «Меценат» Михайлом Михайловичем Зав'яловим, українським радянським боксером і тренером, заслуженим тренером СРСР (1975), з 1992 року почесним президентом ліги професійного боксу України та чудовим співрозмовником.

1987–1991 роки. Донбас. Коли ми зайшли до цього величезного заводу, я побачив лише сіру землю, купу арматури та безкінечні труби. І раптом звідкись виринула постать: у сірому ватнику та кирзових чоботях. Я одразу подумав, що там працюють раби.

Валерій Решетняк, інженер, фотограф.

«Виділятися зі своєї соціальної ніші в той непростий час дійсно було не прийнято... Тож навіть коли з'являлась така рідкісна можливість, доводилось себе стримувати. Інакше за тебе це робили інші. Ми вчилися окремо від дівчат, і нас завжди стригли "під нуль". Як би сильно не хотілося носити чубчик, вольності тут не допускались: кожного ранку директор школи особисто стояв на вході і перевіряв, що коїлося у нас на голові. Якщо у тебе помічали "рослинність", то на заняття не допускали, а відправляли прямо до перукарні, - згадує Зав'ялов. […] Вирішальним аргументом стало вагома думка мого друга Гени Водяних, який сказав, що, записавшись в секцію боксу, ми в будь-якому випадку не програємо, адже в такому випадку нам буде гарантований гарячий душ аж тричі на тиждень. Враховуючи, що раніше митися можна було тільки в загальній бані по вихідним, такою розкішшю було б гріх не скористатись.»

Із книги Антона Горюнова «Михайло Зав’ялов. Хрещений батько українського боксу»

«1989–1992 роки. Діти у селі хотіли якнайшвидше вирватися у місто. Вони бачили подовбані руки батьків і матерів, та й самі вже знали, що таке тяжка праця. Але до 1974 року покинути село було майже неможливо. Селянам не давали паспортів ‒ це було офіційне рабство. Навіть щоб поїхати у місто у справах, потрібно було взяти довідку. Тож треба було мати великий блат, щоб діти отримали паспорт. Всім, кому вдавалося вирватися із села, переважно потрапляли в гуртожитки.»

Валерій Решетняк, інженер, фотограф.

«В Макіївці, Горлівці, Єнакієво, Торезі, не кажучи вже про сам Донецьк, бокс був розвинений дуже пристойно. Відповідно, жорсткою була і конкуренція. […]

Ну і, звичайно, серйозний економічний спад жорстко відбився на фінансуванні, через що більшість спортсменів в пошуках кращої долі стали відходити хто куди: одні виїхали за кордон, інші подались в кримінал, а треті просто спивались.»

Із книги Антона Горюнова «Михайло Зав’ялов. Хрещений батько українського боксу»

Девелопмент проекту відбувається за підтримки УКФ